Хмельницький і Хмельниччина. Історичний ескіз / М. С. Грушевський // Грушевський, Михайло Сергійович. Твори: у 50 т. / М. С. Грушевський; редкол.: П. Сохань (голов. ред.), І. Гирич та ін. – Львів: Видавництво "Світ". – 2004. Т. 6. – C. 466–489.
Публікується за виданням: Грушевський М. Хмельницький і Хмельниччина. Історичний ескіз // ЗНТШ. – Львів, 1898. – Т. ХХХІІІ–ХХІV – С. 1–30. Передрук зі збереженням первісної пагінації: Розвідки і матеріали до історії України-Руси. – Львів. – Т. 3.
Автограф зберігається у: ЦДІАУК. – Ф. 1235, оп. 1, спр. 165, арк. 10–46 зв.
Стаття М. С. Грушевського “Хмельницький і Хмельниччина” побачила світло на сторінках редагованих ним же “Записок НТШ” у 1898 р. Певною мірою цю статтю можна назвати програмною. Слід зауважити, що вона вийшла до 250-ї річниці початку Національно-визвольної війни українського народу, керованої гетьманом Богданом Хмельницьким. Образ гетьмана та його діянь, змальований ученим і в статті, і в “Історії України-Руси” через майже тридцять років, дуже подібний. Іаким чином, стаття мала певним чином програмне значення, у ній були сконденсовані головні думки автора щодо Богдана Хмельницького і очоленого ним руху, які пізніше були доповнені й уточнені.
Стаття Грушевського зберігає своє значення насамперед тому, що дає змогу краще зрозуміти творче кредо вченого, еволюцію його поглядів. Автор розкриває образ гетьмана і його справи з урахуванням здобутків європейської історіографії, насамперед позитивістської, він без гніву та емоцій аналізує здобутки й втрати Богдана, але при цьому бере до увага й актуальні завдання українського національно-визвольного та соціального рухів кінця XIX – початку XX ст. Тут можна відчути приховану полеміку з концепціями української історіографії XIX ст. (Д. Бантині-Каменський, М. Маркевич, М. Максимович, М. Костомаров. П. Куліш та ін,), не кажучи про раніші часи. Ще відчутнішим є розрив Грушевського з концепціями, що домінували тоді в російській історіографії і впливали на українську. Ці концепції нерідко були наскрізь пронизані духом великодержавного шовінізму.
Історик приділив тут значну увагу проблемі українсько-польських та українсько-російських відносин, оцінці договору 1654 р.; низка його зауважень не втратила свого значення й донині. М. Грушевський суворо (часом аж занадто суворо!) оцінював роль козацької старшини, яка після поразки повстання Мазепи не спромоглася на серйозний виступ проти Російської імперії, яка надто дбала про задоволення своїх станових інтересів всупереч інтересам трудящих мас, навіть зраджувала їх тощо. Він слушно підкреслив довготривалий вплив подій середини XVII ст., що було відчутно в Україні і на початку XX ст.; досить влучно оцінив Рух (за його термінологією – “Хмельниччину”) як “соціально-економічний в основі, був сильно перейнятий національною краскою – се була боротьба пригнічених руських верств і груп проти гнобительських польських”; а “сам Хмельницький в своїх мріях підіймався до ідеї етнографічної України-Русі в її цілості”. Є й інші важливі принципові положення, зазначені у статті.
Інколи відчутна певна нелогічність висновків Грушевського. То він говорить, що принаймні початкові роки повстання “зістаються великим, світлим моментом в історії нашого народу”, то категорично твердить, що “Хмельниччина на полі політичним і соціальнім мала повне фіаско”, ніби не знаючи про те, що відроджена внаслідок неї Українська держава – Гетьманщина проіснувала як незалежна 11 років, а як автономна – майже півтора століття, про те, що навіть автономна власна держава краща, ніж ніякої.
Вбачаємо тут і явну недооцінку ролі Хмельницького, його державотворчої програми. Гетьману тоді, у 1648 р., нібито “ані снилось бути народним вождем і увільняти когось з-під лядської кормиги , що він нібито не мав про ніякі перевороти и гадки , що він не мав жодного плану, розпочинаючи повстання, що він “став в ролі чоловіка, що хотів когось настрашити, а натомість збив з ніг” та ін. Хоча це питання й досі недостатньо досліджене, насамперед через брак джерел, однак нові знахідки в архівах досить виразно свідчать про те, що вже під час повстання К. Косинського та С. Наливайка його керівники ставили вимоги козацького самоврядування (автономії) на певних теренах України, що Павла Павлюка – вождя пов¬стання 1637 р. польські публіцисти звинувачували в тому, що він хотів стати “королем Русі”, що навіть рядові повстанці на початку повстання (липень 1648 р.) заявляли: “Держава від вас, ляхів, перейшла до нас, козаків”, що Хмельницький готував повстання протягом тривалішого часу, ніж традиційно вважалося, а намір відродження Української держави у нього був з самого початку повстання, тільки з тактичних міркувань він не розголошував його до кінця 1648 р., тобто до завершення переможної тогорічної кампанії. Природно, що гетьман продовжував розробляти й коригувати державотворчу програму у ході повстання залежно від його результату на тому чи іншому етапі (детальніше про це див.: Мицик Ю. Політичні концепції Богдана Хмельницького: деякі аспекти реалізації // Доба Богдана Хмельницького. – К., 1995. – С. 25–39; Смалій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. – К., 2003). Згадана недооцінка М. Грушевським діянь Богдана Хмельницького почасти пояснюється особливостями історичної концепції вченого, на що слушно вказала Н. М. Яковенко (Яковенко Н. М. Особа як діяч історичного процесу у історіографії Михайла Грушевського / / Михайло Грушевський і українська історіографія. – Львів, 1999. – С. 86–97).
Варто зупинитися і на деяких термінах, вживаних Грушевським, а саме: “Хмельниччина”, “козаччина”, які з його легкої руки також вживаються і в сучасних наукових працях. Дійсно, одним словом (“Хмельниччина”) зручно окреслити те складне й багатогранне явище, яким було загальнонародне повстання 1648–1658 рр., яке називають і Національно-визвольною війною, і Національною революцією тощо. Один термін “Хмельниччина" не може бути визнаний адекватним уже хоча б тому, що він неправомірно пов’язує загальнонародний рух лише з особою гетьмана. На жаль, після появи статті й останніх томів “Історії України-Руси” в СРСР відбулися зміщення у використанні слів і понять. Так, у радянській історіографії та публіцистиці за допомогою суфіксів “-щина” або “-ччина” стосовно історич¬них осіб зчинено творився негативний образ і них осіб, і очолюваних ними рухів (“махновщина”, “петлюрівщина” тощо). Це доводиться враховувати, і тому термін “Хмельниччина став явно анахронічним. Це ж саме стосується вживання Грушевським терміну “козаччина замість “козацтво”.
З погляду історіографії XXI ст. стаття Грушевського про Богдана Хмельницького виглядає подекуди застарілою. Це є природним, оскільки історична наука не стоїть на місці. Все ж, незважаючи на несприятливі умови підколоніального існування української історіографії до 1991 р., складні замови її розвитку за останні 10–15 років, дослідники, в т. ч. й за межами материкової України, виявили багато цінних джерел, вирішили чимало заплзтапих історичних проблем і це не можна не враховувати, вивчаючи статтю М. Грушевського.
Бібліотека
адреса матеріалу: 
Попередній перегляд:
