"Ти спиш єще тепереньки, певне...” / М. С. Грушевський // Грушевський, Михайло Сергійович. Твори: у 50 т. / М. С. Грушевський; редкол.: П. Сохань (голов. ред.), І. Гирич та ін. – Львів: Видавництво "Світ". – 2011. Т.12. – C. 57.
Перша публікація: Михайло Грушевський: Із літературної спадщини. — С. 100.
Подається за автографом: ЦДІАК України. — Ф. 1235. — Оп. 1. — Спр. 260. — Арк. 65.
Цей, а також вісім наступних віршів присвячені Олені Павлівні Марковській, актрисі театральної трупи, яка гастролювала у Тифлісі наприкінці 1885 — на початку 1886 рр. За спогадами М. Грушевського, тоді він, учень випускного класу гімназії, відвідував вистави цієї трупи і був закоханий в О. Марковську (Грушевський М. Спомини // Київ. — 1992. — № 2. — С. 122–124).
Наведемо ширшу цитату зі споминів, де ціла низка деталей зримо окреслює реалії, відображені в цих віршах: «Восени я віддався культу опери і її співачок. Я згадував, що се був апогей культури, котрої сягало наше пансіонське життя — та й життя міста взагалі. Королевою опери в тім сезоні була Смирнова Марія, а її “коронною ролею” — Кармен. [...] Але чи тому, що Смирнова і так мала легіон поклонників, чи з якихось інших підсвідомих мотивів, моя адорація звернулась не до неї, а до поменшої зорі в тій же плеяді Кармен — до Марковської Олени Павлівни, що грала сопранову партію Мікаелі. Се була доволі гарна і поставна дівчина, темна шатенка з карими очима, українського типу, — походила з мішаної польсько- ураїнської родини: мати її була католичка, мабуть, теж сполячена українка, батько був православний, і тому вона була хрещена в православній вірі і вважала себе, здається, більше “малоросіянкою”, аніж полькою, хоча й заховала певну тугу чи певне почуття вини перед релігією матері, від котрої її примусово віддалено, а з тим і певні потяги до польської культури і народності. [...] Чи се “малоросійство” було мені звісно вже раніш в якійсь мірі і вплинуло на те, що я їй саме присвятив свої афекти, чи я довідався про се вже пізніш, познайомившися з нею, і воно тільки закріпило мої перші потяги до неї, вже тепер не пам’ятаю. Але воно в останнім рахунку надало певну закраску національного обов’язку чи національної місії мойому служенню: я не просто служив вірним пажем високій дамі, а мав обов’язок постаратися вирвати сю прекрасну істоту з лещат польщини і російщини і вернути її українській національності. Можливість познайомитися з нею дав мені традиційний звичай уряджування щорічного концерту на користь незасібних матуристів біжучого року. [...] Я дістав доручення від “комітету” запросити Марковську до участі у концерті, держати з нею зв’язок, привезти її на концерт і відвезти, доручити неодмінний букет, — одним словом, нести службу лицаря чи пажа при високій дамі від мистецтва. На тій підставі я кілька разів відвідував її. [...] Я виписав нове випущене тоді видання “Кобзаря” (Київська громада, петербурзьке видання, немилосердно перероблене цензурою), в гарній оправі, підніс їй як дарунок на пам’ять. Вона прийняла чемно, обіцяла читати. Розуміється, ніяким фривольностям не було місця в сих розмовах; вони навіть на гадку мені не приходили щодо особи Олени Павлівни. [...] А потім сезон скінчився, і вона поїхала. Я не мав нагоди сказати їй що-небудь про свої почуття. Та й що казати: мої почуття були до тої анонімної “вічної жіночості”, що в данім моменті тільки уособлялися в ній, частково і неповно».
адреса матеріалу: 
Попередній перегляд:
