Постать Михайла Грушевського в українській закордонній історіографії 1940–1980-х рр. : дис. … д-ра філософії з галузі знань 03 Гуманітарні науки зі спеціальності 032 Історія та археологія (2023) Сабінський М. Е.
Постать Михайла Грушевського в українській закордонній історіографії 1940–1980-х рр. : дис. … д-ра філософії з галузі знань 03 Гуманітарні науки зі спеціальності 032 Історія та археологія / М. Е. Сабінський. – Дрогобич: Дрогобицький державний педагогічний університет ім. Івана Франка, 2023. – 256 с.
Доведено, що аналіз історіографії багатогранної проблеми рецепції життя та діяльності М. Грушевського в українському закордонному українознавстві 1940–1980-х років засвідчив недостатність попередніх спроб її опрацювання. Сформована в результаті пошукової роботи сукупність матеріалів біоісторіографічного характеру дозволила інформаційно забезпечити досягнення мети дослідження шляхом розв’язання поставлених завдань. Підібраний теоретико-методологічний інструментарій уможливив коректну інтерпретацію різножанрових феноменів діаспорної грушевськіани.
Досліджено, що період 1940–1965 рр. є важливим етапом української діаспорної історіографії, який знаменував поступовий відхід від концепцій і практик материкового українознавства попередньої доби та зближення із західною соціогуманітаристикою. Вирвавшись поза межі «залізної завіси» і розуміючи неможливість швидкого повернення на Батьківщину, українські інтелектуали налагоджували комунікацію між собою та західними колегами, творили нові інституції та творчі мережі, переосмислювали культурну спадщину національного відродження. З’ясовано, що ці обставини безпосередньо вплинули і на грушевськознавчий дискурс. Надзвичайно емоційний в оцінках та публіцистичний за стильовими практиками в часи війни і перші повоєнні роки, він поступово набуває академічних рис. Це проявлялося в спробах підійти до складних сюжетів життєпису М. Грушевського з усіх можливих світоглядних і дослідницьких перспектив, відмові від політичної доцільності на користь наукової обґрунтованості, як і заміні емоційної риторики партійної публіцистики стриманим академізмом джерельно узасаднених розвідок. Підсумовано, що гарячі «бої за Грушевського» між прихильниками консервативної та республіканської ідеологій протягом 1940–1965 рр. поступалися місцем збалансованому осмисленню національного феномену вченого.
Доведено, що столітній ювілей М. Грушевського став визначною подією в інтелектуальному житті закордонного українства. Незважаючи на стереотипність мислення частини діаспорних діячів, завдяки широкій медійній промоції та численним громадським і науковим ініціативам персональну дату визначного вченого вдалося перетворити на важливе для консолідації еміграційної спільноти свято української культури. Це супроводжувалося все більш усвідомленою відмовою від багатьох породжених добою Визвольних змагань інвектив. Відтак, дедалі глибшого розуміння набувала потреба контекстуального та полідисциплінарного осмислення феномену вченого. В підсумку постали численні новаторські за актуалізованою проблематикою історіографічні студії. Їхні автори у своїх реконструкціях життя та діяльності М. Грушевського виходили з урахування широкого кола пізнавальних перспектив та інтелектуальних контекстів. А жваве обговорення цих праць, поява мемуарних текстів і провокативних інтерпретацій (наприклад, О. Пріцака), громадський резонанс багатьох ініціатив сприяли стабільності «тонусу» історіографічного інтересу. Доведено, що все це уможливило постання дисциплінарної ініціативи Л. Винара по започаткуванню наукового грушевськознавства. Наголошено, що динамічність поступу цієї українознавчої галузі в наступні десятиліття дозволяє ствердити потужність даного ювілейними заходами історіографічного імпульсу.
Обґрунтовано, що чималий потенціал дисциплінарної ініціативи Л. Винара проявився у динамічному становленні теоретичної (концептуалізація вченим теоретико-методологічних засад та окреслення тематичного обшару), інституційної («Український історик» як академічна трибуна; УІТ як провідна інституція, в якій було започатковано колекцію грушевськіани і створено низку серійних видань) та комунікативної (проведення періодичних представницьких наукових форумів, на яких налагоджувалася інтенсивна міждисциплінарна взаємодія) складових наукового грушевськознавства. Доведено, що своїм найголовнішим ефектом це мало дедалі активнішу архівну евристику й публікаторську працю, а також пов’язану з цим глибшу спеціалізацію грушевськознавчих студій. Тож протягом досліджуваного двадцятиліття науково-популярна грушевськіана, що мала за завдання виховувати і просвіщати, кількісно поступилася аналітичним, а згодом і синтетичним студіям. Створені з урахуванням методологічних новацій західної гуманітаристики, ці студії були сфокусовані на всебічному осмисленні національного феномену М. Грушевського у можливо широких соціально-політичних та культурних контекстах. У підсумку читач отримував складний образ діяча, який чи не найбільше серед сучасників спричинився до модернізації національної свідомості своїх співвітчизників, але подекуди й дошкульно помилявся у цій жертовній праці. Такий образ, в якому чимало складових були дискусійними і нез’ясованими, виявився більш запитаним для закордонних українців другої половини ХХ ст., поступово відсуваючи заідеологізовані історіографічні інтерпретації на інтелектуальну периферію. Відзначено, що пізнавальні ліміти закордонного українознавства мали об’єктивну природу і були пов’язані з неможливістю опрацювання материкових колекцій. Ця ситуація дошкульніше позначилася на вивченні громадсько-політичної спадщини М. Грушевського, дослідники якої вимушено оперували порівняно скромним колом джерел.
З’ясовано, що характерною ознакою діаспорної грушевськіани була помітна присутність мемуарних текстів, адже чималій кількості сучасників і співробітників М. Грушевського поталанило опинитися по інший бік «залізної завіси». Появу мемуаристики стимулювали як відзначувані емігрантами національні ювілеї, здебільшого пов’язані з добою Визвольних змагань, так і заклики Л. Винара до представників старшого покоління емігрантів поділитися спогадами про визначного сучасника. В підсумку з’явилися різні за обсягом і художньою цінністю мемуари, що привносили до історіографічного дискурсу чимало унікального фактажу та нових інтерпретативних моделей. В цій мемуарній україніці крізь призму різних ідейних оптик було значно нюансовано домінуючу в діаспорі консервативну інтерпретацію складних подій українського минулого революційної доби. В свою чергу, це спонукало позбуватися одновимірності у поясненнях і оприявнило дійсний масштаб впливів М. Грушевського на сучасне йому українство.
Підсумовано, що діаспорна грушевськіана постає складним за ідеологічною природою та різноплановим за формами реалізації і стильовими практиками історіографічним феноменом. Будучи протягом 1940-х – першої половини 1960-х рр. засобом міжпартійного еміграційного протистояння й інструментом ідеологічного опонування, він протягом наступної чверті століття пройшов етапи інституціалізації та дисциплінарного становлення. У підсумку постала респектабельна українознавча галузь, представники якої систематично із залученням відповідного методологічного інструментарію осмислюють національний феномен М. Грушевського у широкому контексті його доби. Саме досягнутий наприкінці 1980-х років солідний академічний рівень діаспорного грушевськознавства уможливив визначні здобутки материкової історіографії в її дослідженні спадщини історика після здобуття незалежності.
Бібліотека
адреса матеріалу: 
Попередній перегляд:
